понеділок, грудня 10, 2012

Віце-адмірал Володимир БЕЗКОРОВАЙНИЙ: “…Ми не залежали від того, перейдуть до нас моряки з ЧФ РФ чи ні, ми розуміли, що у нас рівень вищий”

   Для журналіста зустріч з цікавою людиною — завжди удача. А якщо ця людина стала легендою національного військового флоту, погодьтеся, — це удача подвійна. Журналістам флотської газети пощастило зустрітися з кандидатом військових наук, командувачем українського флоту 1993 — 1996 рр., членом редакційної колегії журналу “Морська держава”, віце-адміралом Володимиром Безкоровайним — людиною, відомою не лише в Україні, а й за її межами. Мабуть, не всі знають, що саме завдяки віце-адміралу Володимиру Безкоровайному український флот залишився в Севастополі.


   Віце-адмірал Володимир Герасимович Безкоровайний народився 16 серпня 1944 р. в м. Умані. Українець. У 1960 р. закінчив школу, рік працював слюсарем. У 1961 р. вступив до Каспійського ВВМУ імені Кірова. Кандидатський стаж проходив: 09.1961 — 11.1961 рр. — курсант навчального загону ЧФ, 11.1961 — 06.1962 рр. — кермовий есмінця “Безупречный” ЧФ. У 1967 р. закінчив училище і був направлений на Північний флот.
 
 
 
 

   Призначений командиром електронавігаційної групи атомного підводного човна, а через півтора року — штурманом. За п’ять років служби на штурманських посадах брав участь у 15 бойових службах в різних районах Світового океану.
   У 1972 р. призначений помічником командира атомохода. У 1974 р., після закінчення командирських класів ВМФ, був призначений на посаду старшого помічника командира підводного човна проекту 670-М,  у 1975 р. — старшого помічника командира ракетного підводного крейсера стратегічного призначення (РПК СП), а з 1977 р. —  командир РПК СП пр. 667-Б. У 1978 р. за мужність та грамотність, проявлені під час вирішення завдань у бойовому поході, достроково було присвоєно звання капітан 1 рангу. За успішне виконання завдань на бойових службах у 1978 році був нагороджений орденом “За службу Родине в Вооруженных Силах”.
   З 1979-го по 1981 р. — слухач Військово-морської академії. У 1981 р. призначений на посаду начальника штабу 41-ї дивізії РПК СП. Три роки очолював штаб і чотири роки — дивізію.  Під його керівництвом відпрацьовані тактичні прийоми, які у 12 разів підвищили бойову готовність дивізії. Нові способи несення бойової варти РПК СП в пунктах базування і на грунті урівняли можливості РПК СП з РВ СП. В умовах “холодної війни” ці розробки були важливими. По-новому стали вирішуватися і проблеми потайності РПК СП у морі. За розробку нових способів використання РПК СП і стратегічної ракетної зброї в 1988 р. був нагороджений золотою медаллю АН, а в 1991 р. присвоєно учений ступінь кандидата військових наук.
   У липні 1988 р. призначений начальником штабу 3-ї флотилії підводних човнів, з липня 1990 р. по червень 1993 р. — командувач 3-ї флотилії ПЧ Північного флоту, водночас навчався в Академії Генерального штабу. 
   У травні 1993 р. одержав запрошення повернутися в Україну. У липні 1993 р. був зарахований до лав Збройних Сил України і призначений представником Міністерства оборони України у Військово-Морських Силах України. Основним його завданням було врегулювання відносин між ВМС України і Чорноморським флотом, зняття штучно створеної напруженості у відносинах між флотами, а також у м. Севастополі. У жовтні 1993 р. призначений на посаду командувача ВМС України.
   Застосовуючи досвід служби, надав нового імпульсу розбудові ВМС України, у першу чергу знизивши рівень політизації особового складу. Організував ритмічну діяльність усіх управлінь та підрозділів, спрямувавши роботу з “мітинговщини” на розбудову ВМС України. Прийом фондів від Чорноморського флоту потребував напруженої роботи щодо формування нових військових підрозділів різноманітного призначення. В окремі періоди формувалось більше 300 підрозділів одночасно. 
   Набираючи сил, Військово-Морські Сили України почали активно брати участь у міжнародних навчаннях і походах: у Францію, Абу-Дабі, Італію, Болгарію, Румунію, Туреччину. Штаби й керівний склад за цих обставин набували практичного досвіду роботи. Офіцери швидко освоювали нові посади.
   Учасник переговорів урядових делегацій України та Росії щодо проблеми розподілу Чорноморського флоту. У 1994 р. за внесок у розбудову Збройних Сил України нагороджений Президентом України іменною зброєю. У травні 1996 р. призначений заступником міністра оборони України — командувачем Військово-Морських Сил України.
   Завершивши формування об’єднань, з’єднань та підрозділів ВМС України, в липні — серпні 1996 р. провів перше в історії України оперативно-тактичне навчання “Море-96” за участю Президента України, представників уряду і Міністерства оборони. У серпні — вересні 1996 р. здійснив перший трансатлантичний похід групи кораблів ВМС України до США, де провів спільне навчання з амфібійними силами ВМС США.
   У вересні 1996 р. подав рапорт про звільнення за станом здоров’я і у зв’язку з виконанням програми розбудови ВМС України. 28 жовтня 1996 р. — звільнений у запас. До 1998 р. — радник міністра оборони з питань розподілу ЧФ. З серпня 1998 р. — у відставці, займається громадською діяльністю.
   Кандидат військових наук, член-кореспондент Академії інженерних наук. Нагороджений орденом “За службу Родине в Вооруженных Силах” III ступеня, медаллю Академії наук СРСР, іменною зброєю в 1994-му і в 1998 р., 26 медалями СРСР та України.


   —  Володимире Герасимовичу, чи справді могло статися так, що український флот пішов би з Севастополя? 
   — Це дійсно так, адже проблема Чорноморського флоту колишнього СРСР разом з територіальними претензіями щодо Севастополя і Криму — це прояв більш значимої, цільної і важливої як для України, так і для Росії, проблеми, а саме: це прояв зіткнення національних інтересів України та Росії в Чорноморському регіоні (ЧМР). Дійсно, міцний флот є підгрунтям для регіонального лідерства в ЧМР, але є багато й інших профілів цієї проблеми. 
   Так, коли Україна, задекларувавши свій суверенітет і незалежність, почала своє політичне майбутнє ув’язувати з євроатлантичним напрямком, надії Росії щодо відновлення імперії і її геополітичного статусу опинилися на межі краху. Борис Єльцин усвідомив, що Україну треба зупинити будь-що. 
   Аналіз ситуації, яка розгорталася з 1992-го по 1997 р., однозначно вказує на те, що для Росії на даному історичному етапі Чорноморський флот був не ціллю, а лише засобом для збереження російської військової присутності в Україні, оскільки саме “військова присутність” створювала нову геостратегічну реальність — у Росії виникає цілий комплекс можливостей впливу (тиску) на Україну, щоб не допустити її відходу на Захід. 
   Чорноморський флот завдяки політиці поступок, яку проводив Л.Кравчук, був перетворений на ту ланку українсько-російських відносин, заволодівши якою Росія мала можливість боротися за збереження бази Чорноморського флоту  в Україні. Тобто створювалася нова реальність, яку слід вже кваліфікувати як “політичну та військову присутність Росії в Україні”. І виступи “антиНАТО” підтвердили, що створені в Криму умови перетворили зовнішню політику України на керовану як з Москви, так і зсередини, що давало можливість всебічно блокувати рух будь-куди, крім Росії або СНД.
   Росія брала політичні фортеці України одну за іншою. Гливка політика поступок з Банкової дала можливість російським політикам спочатку втягнути Україну в “розподіл Чорноморського флоту колишнього СРСР”, після досягнення офіційної згоди на розподіл флоту вони валять наступну “фортецю” і досягають від Л. Кравчука згоди на базування  в Україні російської частки ще неподіленого флоту. Після досягнення цієї мети росіяни рухаються далі, і тема переговорів переходить до “базування в Севастополі”. І тут вони, вже за часів Л. Кучми, досягли згоди. Але в угоді, яку підписав Президент України, крім згоди на базування російського флоту в Севастополі, чомусь з’явилася теза “ЧФ РФ і ВМС України базуються окремо”. Далі ця теза була переформульована в “роздільне базування”. Після відповідної підготовки в Москві розпочався наступ на українську сторону, щоб вивести Військово-Морські Сили України із Севастополя. Це відкинуло вирішення проблеми Чорноморського флоту і підпис “Великої угоди” на два роки. Нам довелося роз’яснювати “політикам того часу”, що за цим рішенням стоять долі тисяч людей у ВМС України, а також можливість втрати міста де-факто, чого майже відкрито і домагалася російська сторона ці два роки. До речі, більшість політиків не тільки не розуміли загроз, які виникли, а й взагалі уникали цієї теми.
   Головний штаб ВМФ Росії “роздільне базування” спочатку тлумачив так, що Чорноморський флот Росії базуватиметься в Криму, а Військово-Морські Сили України — “окремо”, в західній частині узбережжя України. Тобто, вони бачили можливу перспективу  заволодіння Кримом де-факто. Після 6 місяців пустих переговорів росіяни спішно роблять Україні подарунок і передають базу в Донузлаві, але не “за так”. В новій пропозиції вони вже погоджуються, що Україна базує свій флот у Донузлаві й Балаклаві, а Чорноморський флот РФ залишає собі весь Севастополь в тому статусі, який він мав до розпаду СРСР: “Севастополь — головна база ВМФ РФ на Чорному морі”. 
   Позиція ВМС України з моменту появи в угоді тези “ЧФ РФ і ВМС України базуються окремо” була однозначною і не змінювалася: бухти діляться по дві — ЧФ РФ і ВМС України. Інфраструктура в Севастополі також ділиться 50 на 50. Така позиція категорично не сприймалася не тільки росіянами, а й головою держадміністрації міста В. Семеновим, який, наполягаючи на виведенні ВМС України, договорився до того, що заявив про “генетичну несумісність українців і росіян”.
   Як свідчать факти, Росія, спостерігаючи нашу політику поступок, довго не визначалася, на якому ж форматі своєї присутності в Україні їй слід зупинитися. Формат і статус не могли бути заздалегідь опрацьовані й запропоновані. Як я вже казав, сторони з початку і до кінця боролися за свої національні інтереси, і узгоджених напрямків руху не існувало. Тому кінцева ситуація за шість років боротьби була вистражданою обома сторонами. Спочатку це був весь Південь: від західної точки Ізмаїлу — до Азовського моря. Саме адмірал Ф.Громов наполягав на тому, що все це має належати Росії. Згодом начальник Генштабу ВМФ у своїх виступах більш реально оцінював ситуацію — Україну вже не збиралися “приватизувати”. 
   Ми рухалися шляхом проб і помилок, тому протистояння сторін розросталося і досягло апогею під час так званої війни указів у квітні 1992 р., яка почалася з підписання указу про створення Військово-Морських Сил України, що було в Москві кваліфіковано як виклик. Відповіддю Б.Єльцина на виклик із Києва став указ про взяття Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії. 
   В бойових частинах настав стан “рішучості”. Після введення мораторію на дію указів почався переговорний процес, де під час першого ж засідання Л.Кравчук погоджується ділити Чорноморський флот з Росією. З цього моменту тема “боротьби за флот” стала лише допоміжним напрямком, головним же стає боротьба за Севастополь, над яким, по мірі відсікання допоміжних напрямків, згущалися хмари. Було чимало спроб здати місто за часів президентства і Леоніда Кравчука, і Леоніда Кучми. 
   Згадаймо лише Масандрівський протокол, де йдеться про те, що Леонід Кравчук, розраховуючись за газові борги, продає Росії увесь флот і всю інфраструктуру ЧФ. Така ж ситуація склалася і в 1994 р. в Києві й Москві, коли були готові підписати будь-що, аби розчистити дорогу для підписання так званої великої угоди про дружбу між Україною та Росією.
   Спочатку нам цю “велику угоду” запропонували, потім — нав’язали, а пізніше включили її до складу пакета чорноморських угод, мовляв, як ми можемо дружити, якщо не вирішена проблема Чорноморського флоту. Потім ця угода стала домінувати над проблемою Чорноморського флоту і виявилася новим важелем тиску на Україну. Отже ініціатива Л.Кучми в налагодженні економічних відносин з Росією через угоду перетворилася на загрозу для Севастополя.
   31 грудня 1995 р. закінчилася дія Ялтинської угоди. Б. Єльцин звільняє з посад одного за одним П. Святашова, Е. Балтіна і В. Ларіонова. Були різні причини звільнення цих адміралів, але в Києві це виглядало як розплата за антипрезидентські заяви і підтримка президентської опозиції. Слід зауважити, що до звільнених адміралів Київ також мав серйозні претензії. Але мене попередили, що може бути висунута контрпретензія, тому що в Росії всіх, хто захищав інтереси України, зараховували до списку русофобів і націоналістів. 
   Минає якийсь час, і з Росії політиками третьої шеренги дійсно ставилось питання з вимогамою звільнення наших адміралів, які також “лізуть в політику” і мають відповідати за затримку вирішення проблем Чорноморського флоту і “великої угоди”.
   — І що відбувалося далі?
   — Спостерігаючи за реакцією Банкової, я зрозумів, що президент втомився від проблем ЧФ і буде, так би мовити, міняти кров на свіжу. Я вже знав, що мені доведеться піти, про це мене ще в травні 1996 р. неофіційно попередив міністр оборони В.Шмаров. Але події розгорталися так, що першим звільнили начальника Генерального штабу А.Лопату, за ним був звільнений і сам міністр оборони В.Шмаров, я мав наступним отримати “жовту картку”. Тому ще у квітні 1996 р. я зрозумів, що кадрові перестановки не за горами, і всі зусилля особового складу спрямував на завершення будівництва українського флоту. Мені треба було пред’явити флот президенту до мого звільнення.
   У тих умовах це було непросто — треба було за три місяці відновити технічну готовність одинадцяти кораблів (як кажуть, “поставити на гвинт”),  під прапором Президента України вивести їх в море і провести навчання. 
   Мій особистий задум полягав у тому, щоб для мого послідовника точкою відліку було те, що йому передам я і як його оцінить президент. Йому вже доведеться турбуватися про свої здобутки. Кожен наступний командувач імідж собі збудує сам. Що стосується М.Єжеля, то перспектива у нього була велика — попереду був прийом від Чорноморського флоту величезної кількості кораблів. 
   Під час навчання екіпажі виконували вправи із застосуванням справжніх боєприпасів по імітаторах цілей. Президент Л. Кучма в питаннях військової зброї — професіонал, тому я показав йому всі можливості, якими володіють ВМС України, і ситуацію, яка складається в Україні після розподілу флоту. 
   Президент все, що відбувалося під час навчання, уважно відслідковував і 1 серпня 1996 р. констатував факт наявності в України своїх Військово-Морських Сил. Це для мене означало, що завдання я виконав! Але головним було те, що ВМС України виникли й були побудовані в Севастополі і вивести їх з головної бази ВМС вже не міг ніхто. Військово-Морські Сили України за 20 років від підписання указу і за 16 років свого існування інтегровані в усі сфери життя міста.
   Навчання було тільки половиною мого плану. Друга частина полягала в тому, щоб продемонструвати у Світовому океані наші Державний і Військово-морський прапори і показати, що є така морська держава — Україна. І буквально через декілька днів після закінчення навчання ми відправляємо в трансатлантичний похід до США кораблі “Гетьман Сагайдачний” та “Костянтин Ольшанський”. 
   Це попри те, що я отримував попередження від колег, що цього робити не можна, адже ризикуємо двома кораблями. Але вони помилялись, основою перемоги може бути тільки моральний дух, а він відповідав завданню, яке перед нами поставило життя. Ставка була більшою, ніж моя або ще чиясь кар’єра. Такий похід був необхідним, аби назавжди закрити рота всім, хто не вірив в Україну. 
   Кораблі за два місяці походу пройшли до США і повернулися назад без жодного грубого проступку і без жодної поломки матеріальної частини. Те, чим нас лякали, просто не могло статися, адже люди, які вирушили в похід, були настільки в піднесеному стані, що вони там навіть не відпочивали, а обслуговували свою техніку. 
   На борту були мічмани-професіонали з училища, тепер — Академії ВМС імені П.С.Нахімова. Вони навчали особовий склад і самі вчилися. Після цього навчання, після походу ми закрили проблему особового складу, його професійної підготовки.  Кораблі Чорноморського флоту по три-чотири роки не відходили від причалів, у нас — навпаки, бойова підготовка розгорталась в сторону набуття високого професіоналізму особового складу  всіх рівнів. Більше ми не залежали від того, перейдуть до нас моряки з ЧФ РФ чи ні, ми розуміли, що у нас рівень вищий.
   Коли кораблі повернулися, я поклав на стіл рапорт про звільнення. Поступка в часі з травня по жовтень 1996 р. була мені потрібна, щоб я закрив план розбудови і здачі флоту державі. Я зробив це, вирішив усі завдання, презентував всі здобутки, отримав визнання і пішов. Пішов, тому що мене політика “на плаву” вже не тримала. Вона така: або тримає, або топить. Повною ж несподіванкою для мене стало те, що звільнили й обох моїх заступників — Миколу Кострова і Олексія Риженка. Я сподівався, що один з них стане командувачем, але цього не сталося. “Кров” замінювали повністю. Шукали командувача і заступників на стороні. Від такої кадрової політики Україна нічого не отримала, а флот вище так і не піднявся, хоча можливості були. Та й пакет угод щодо Чорноморського флоту, який ми отримали внаслідок цих кадрових ігрищ, показує себе до сьогодні як безглуздий. 
   Зупинюся тільки на окремих помилках оновленого штабу ВМС України, які зумовили розгортання подальших подій. Перша й головна помилка була в тому, що ними була зруйнована система шефської співпраці з регіонами України. Система, яка була створена, дуже добре працювала, що уможливило за три місяці відремонтувати одинадцять кораблів. Я скористався тим, що отримав карт-бланш від президента в 1994 р. Я проїхав по всій Україні, створив відділення шефських зв’язків, яке очолив енергійний і комунікабельний Олег Найда. 
   Руйнувати цю систему не можна було, адже попереду був прийом 156 кораблів після розподілу. Якби з них вибрали хоча б 10 — 15 кораблів і відновили їх силами шефів, за рахунок вартості металу решти кораблів, то сьогодні ситуація була б іншою. А так всі кораблі зникли, і флот нічого не отримав! 
   Дійсно, кораблі Чорноморського флоту застарілі, тому особливо вибирати нема було з чого. Сучасних  же кораблів, з обладнанням на “цифрі”, ще не створено ані в нас, ані в Росії. Але ми маємо міжнародні зобов’язання щодо контролю за незаконною діяльністю в морі, а відправляти в море нема кого. Ми перебуваємо в становищі, коли не можемо забезпечувати весь комплекс міжнародних зобов’язань щодо партнерства заради миру. А якщо ми морська держава і взяли на себе зобов’язання, то треба їх виконувати. Але, як я вже казав, реалії українського флоту могли бути іншими. 
   — Володимире Герасимовичу, це вже історія, і вона дуже цікава для військових моряків, чи не плануєте Ви написати книгу?
   — Зараз я працюю над спогадами про цей важливий етап розбудови українського флоту і розподілу Чорноморського флоту. Я намагаюся зібрати все, що я оприлюднював у своїх статтях, виступах та інтерв’ю, а також нові документи, які раніше не оприлюднювалися…
   — Стосовно протистояння сторін? 
   — Це само по собі, в порядку об’єктивної інформації.  Головне не в тому, щоб підняти заслуги однієї сторони й принизити іншу. Я ніколи не розумів наших політиків (або політиканів), які звинувачували в усьому Росію. По-перше, в Росії є свої національні інтереси, вона за них бореться. У нас є свої національні інтереси, які ми повинні відстоювати. А та політика, яку вів пан Кравчук, — це політика поступок. Якщо почав відступати, то наступати ти вже не зможеш, поки ти не перегрупуєшся. А перегрупуватися ми не змогли, навіть коли поміняли Л.Кравчука на Л.Кучму. 
   — Чому? 
   — Все дуже просто. Ми залежні. Декларуючи незалежність, ми дуже своєрідно поставилися до цього терміна. Якщо у вас є дружина й діти — ви залежні, є друзі — ви залежні, а незалежні ви тільки на безлюдному острові. Наша держава має енергетичні проблеми, у нас немає своїх певних ресурсів, ми їх отримуємо від Росії, саме в цьому і полягає наша залежність. 
   Вести політику залежного проти незалежного — це складне мистецтво. Тому, щоб досягати паритету в політиці з Росією, наші політики мають бути на порядок сильнішими, розумнішими, ніж у “багатого сусіда”. Нашим основним здобутком в період президентства Л.Кучми є те, що після серії поступок Л.Кравчука ми змогли відстояли нашу присутність в Севастополі. Я думаю, що він зрозумів свою помилку в угоді стосовно того, що “ВМФ Росії і ВМС України базуються окремо”. Ми, всебічно блокуючи російське трактування цієї фрази, не дали перетворити Севастополь на російське місто за фактом...
   — Ви досвідчений моряк-підводник. Які перспективи у підводного човна “Запоріжжя”? 
   — Все йде в правильному напрямку. Я боровся за цей човен, адже, як тільки ми дамо його порізати або продати, як пропонують окремі депутати, то ми втратимо поняття “підводний флот” і не повернемося до цього поняття вже ніколи. Я завжди наполягав і доводив, що його треба зберегти, щоб збереглося підводне плавання в Україні. Сьогодні обрій чистий, але чистий він не тільки завдяки підводним човнам. 
Віце-адмірал Володимир Безкоровайний з екіпажем ПЧ
Віце-адмірал Володимир Безкоровайний з екіпажем ПЧ "Запоріжжя".   
   
   У 1991 році, коли величезний вплив на мислення наших політиків мала канадська діаспора, було запущено в ужиток таке поняття: нам ніхто не загрожує. Концепт був такий: навколо нас всі стали друзями, братами. Але при цьому ми чітко розуміли, що Туреччина ніколи не буде спокійно дивитися на Крим. Проте ніщо не підказувало нашим політикам, що ситуація в Криму ніколи не буде абсолютно спокійною, оскільки ісламського потягу кримських татар ніколи не скасувати, як і росіян — до Росії. Це абсолютно зрозумілі речі. 
   Виникли проблеми в Румунії, і в Угорщині окремі політики нагнітають ситуацію. Ви знаєте, що не зовсім спокійно ставляться і в інших республіках до колишніх наших перемог, у 1939 році. Каламутять воду в Бессарабії, каламутять воду русини, з боку Молдови “сміття” йде. Хіба можна в таких умовах говорити про те, що нам ніхто не загрожує. Нам досить того досвіду, що ми маємо з попередніх війн. 
   Тому флот має кріпитись, і те, що відбувається з нашим підводним човном зараз, дуже добре: він виходить в море, занурюється. Я хочу зняти зайву напруженість з іншого приводу. Дуже багато говорять, що човен старий. Так, він старий. Старий корпус човна, який було зібрано в сімдесяті роки…
   — Чи не простіше було б за витрачені гроші купити справного човна?
   — Як казав кіт Матроскін із Простоквашино, аби щось купити, треба спочатку щось продати, тобто треба мати гроші. Нам пропонували і німці, і поляки такий же човен 641-го проекту, нам і американці пропонували есмінці. Пропонували за помірною ціною. Можна було б взяти. Але в ті часи, як і сьогодні, знайти кошти було важко. Звичайно, купити простіше, але і цей човен теж треба було “піднімати”. Раніше цього зробити не вдавалося, бо спрацьовував “синдром “Курська”. 
   У наших політиків, міністрів оборони, тільки-но вони чули, що “Запоріжжя” треба зібрати і відправити в море, одразу змінювалася хода. “Курськ” потонув, загинули люди, і це вселило страх.
   Човен можна було ввести за один рік, після того як ми купили акумуляторну батарею. Треба було лише підготовити акумуляторні ями, загрузити батарею і провести невеликий доковий ремонт. П’ятнадцять років корабель просто гнив, і легкий корпус, який частково був замінений, прийшов у такий стан саме тоді. 
   Головний елемент субмарини — це міцний корпус. Міцний корпус “Запоріжжя” — у незайманому стані. Акти це підтверджують. Зробили свердління й дослідження, які підтверджують: стан корпусу хороший, та й човен у доброму стані. Сьогоднішній залишок ресурсу акумуляторної батареї складає 80% від повного ресурсу. 
   Що ж стосується зброї, то човен не є зброєю, це — носій зброї, як і корабель. Човен вирішує завдання в залежності від боєкомплекту, який на нього завантажити: якщо ракети — він буде стріляти ракетами, торпеди — він буде стріляти торпедами, міни — він буде ставити міни. Головна зброя має бути в габаритах торпедного апарата і стикуватися із системами управління.
   До систем, які забезпечують цілевказання човна, належить акустичний комплекс. У нас з радянських часів є досвід — як аналоговий сигнал переводити в “цифру” і аналізувати його в “цифрі”. Це дає можливість виділяти сигнали, які вухо акустика не сприймає. І відразу збільшується в три-чотири рази ефективність тих комплексів, які у нас були. За радянських часів ця робота була проведена інститутом імені В. Глушкова, потім за це взялися фахівці із Санкт-Петербурга, і завершували теж вони. Сьогодні це завдання вирішити легко. 
   Щодо системи керування зброєю — там стоїть торпедний автомат стрільби (ТАС), зрозуміло, старий ТАС можна зняти і поставити комп’ютер. Тобто переобладнання човна — завдання,  яке в умовах України вирішується. 
   А що стосується будування нових човнів, то в Україні відсутні технології для підводного кораблебудування, тому це потребує створення нового напрямку суднобудівельної промисловості. Все можна зробити, але буде значно дешевше зосередитись на будівництві корветів, а чотири-п’ять човнів, необхідних для створення боєздатного з’єднання, купити.
   — Володимире Герасимовичу, після розподілу нам дісталися кораблі в дуже жахливому стані. Чому так сталося?
   — Це питання дуже цікаве, тому що за ним стоять два окремих історичних дослідження: перше — це ставлення російської влади до флоту протягом 300 років його існування; друге — це не дуже віддалена політика: це горбачовська перебудова. 
   Перш за все нам потрібно правильно зрозуміти Росію. Це самодостатня держава. На її території є все, що їй необхідно: газ, нафта, копалини, людські ресурси. Але порівняємо Росію з іншими “великими морськими державами” в контексті потреби у володінні могутнім флотом.
   Сполученим Штатам флот потрібен, щоб забезпечувати вичерпування сировини для своєї промисловості з Близького Сходу, з Африки, з Південної Америки. Він також використовується, додамо — постійно, аби давати відсіч силам, що протистоять такій політиці США. 
   Для чого потрібен був флот Великобританії? Вона також викачувала все зі своїх колоній, а це була добра третина світу. Без флоту невеличка острівна держава ніколи б не стала “великою світовою державою”.
   А що вирішував флот Росії? Флот Росії теж боровся: на Балтиці — зі Швецією, візьмемо за істину, що внесок Балтійського флоту в заволодіння Прибалтикою і Калінінградською областю майже відсутній, це здобутки Радянської Армії. Після Другої світової війни він стоїть на варті “вікна в Європу”.
   На Чорному морі флот боровся з турками, щоб прорватися до теплого моря. Це для Росії було стратегічним завданням, і флот разом з О.В. Суворовим його виконав. Росія отримала все до Дунаю, а також Крим, і відстоювала разом з армією своє право на володіння цими землями. 
   Тихоокеанський флот має завдання з охорони своїх східних кордонів і Курильської гряди, володіння якою забезпечує Росії вихід до Тихого океану, а тому для захисту захопленого “коридору” треба демонструвати силу і здатність відстояти цю гряду островів. 
   Як бачимо, всі інтереси Росії у Світовому океані, які залишились, зводяться до регіонального рівня, “щоб пиріг сусіди не обгризали з країв”. 
   — Читачам буде цікаво познайомитись з Вашим баченням морської політики Росії в імперські часи і в часи СРСР. 
   — Якраз тут і проявлялося істинне відношення влади до флоту. Розглянемо дуже коротко.
   Кримська війна. Росія була до неї не готова і програла. Чому? Фінансувати те, чого еліти з виключно континентальним мисленням не розуміли, Росія не могла. В неї були інші інтереси і проблеми, тому флот залишався вітрильним, тоді як всі дійсно морські держави перейшли на пароплавство. Як бачимо, для флоту в Росії завжди не вистачало ресурсів. В Англії, США та інших морських державах ресурси для флоту завжди знаходились, тому що будь-якому громадянину цих країн зрозуміло, що від флоту залежить їхній економічний стан, а це — доля всієї держави. В Росії для такого “розуміння проблеми” жодних підстав немає. 
   Російсько-японська війна. Її теж ганебно програє Росія. Флот, розкиданий по зовнішньому периметру імперії,  на жодному напрямку вирішити свої завдання не міг. Але територіальні й політичні інтереси Росії на Далекому Сході від цього програшу не постраждали. 
   Авантюрні намагання Росії здобути собі Чорноморські протоки, воюючи за чужі інтереси під час Першої світової війни, закінчилися розвалом Росії. Більшовицькі “самотопи” половину Чорноморського флоту втопили, а другу половину вкрали “білі ерзац-патріоти” і продали на металобрухт. 
   Друга світова війна — теж яскравий приклад політики Кремля. Балтійський флот “чомусь” перед війною опинився в Прибалтиці, тому під час його “евакуації” до головної бази в Кронштадті половину флоту німці втопили, а решту — у Маркізову калюжу затиснули. Ходили в море тільки катери й підводні човни, кожного разу форсуючи німецькі мінні поля, на яких більша частина підводників і полягла, підірвавшись на мінах. 
   А що можна сказати про роль Чорноморського флоту в Другій світовій війні? Чи покинув легендарний Севастополь останній матрос? Ні, люди були зраджені і кинуті на суд фашистам. А де ж був надводний могутній Чорноморський флот? Він не мав будь-яких засобів протиповітряної оборони. Ставка ВГК заборонила використовувати його для евакуації захисників Севастополя. Сталін замкнув флот у Поті й Батумі, і там він стояв, спостерігаючи, як знищують захисників Севастополя. 
   Як бачите, флот після російсько-шведських, російсько-турецьких сутичок перебував постійно на других ролях. 
   — Володимире Герасимовичу, у ЗМІ розгорнулася дискусія про знищення могутнього океанського Військово-Морського Флоту колишнього СРСР. Як це розуміти? 
   — Цей епізод історії флоту зветься “холодна війна”, і має риси, непритаманні історії імперського, а потім і радянського флоту. Саме ВМФ першим із видів Збройних Сил СРСР в 50-ті роки був втягнутий в ядерне протистояння, а тому і набув статусу океанського.
   А проблема полягала в тому, що в СРСР на той час вже була своя ядерна зброя, але географія СРСР створила великі проблеми. Америка привезла свою ядерну зброю разом з носіями в Європу і Туреччину. Нею споряджались ракети й літаки, і вона могла бути доставлена до Москви і Санкт-Петербурга. У нас ракети були, але вони могли літати на відстань 600 — 800 кілометрів, а треба було на 8 — 10 тисяч. Тому стратегічною проблемою для держави стало створення носіїв для доставки ракет через океан. 
   Розглянувши авіацію, вчені довели, що літаки — носії ядерної зброї — будуть збиті, не доходячи до рубежу пуску. Надводні кораблі теж не дійдуть, тут навіть не було про що говорити. Залишається підводний човен, який діє таємно.
   У цей час уже йшла робота з проектування атомного підводного човна, але це ще не визначилось як напрямок розвитку флоту. І тільки після цієї наради і відповідних консультацій з академіками було прийнято рішення: тему крейсерів закрити намертво, всі ресурси спрямувати на розвиток атомного підводного флоту, який і перетворив радянський ВМФ на океанський флот. 
   Підводні човни могли місяцями не спливати, а антени, що буксируються, забезпечили прийом наказу на пуск ракет без порушення своєї таємності. Слід розуміти, що виявити глибоко занурений човен досить складно і сьогодні. 
   Атомоходи, ракети і ядерна зброя були єдиним досягненням Радянського Союзу під час “холодної війни”. Цим була створена загроза супротивнику з глибин океану, яку неможливо було повністю нейтралізувати. Тому всі роки протистояння це був найнадійніший стримуючий фактор для США і НАТО. Достатньо сказати, що за роки “холодної війни” в СРСР було збудовано 300 атомних човнів, і всі вони були носіями ядерної зброї.
   Будувався і надводний флот, але все робилося за остаточним принципом, і перш за все тому, що до виникнення сильного протистояння в океані його не будували. І тут знову виявилося, що жодного корабля з універсальним озброєнням ми створити не могли. Тому величезна кількість проектів кораблів по окремих завданнях і, відповідно, озброєнню не дала змогу створити дійсно могутній надводний флот. Той флот, який ми мали, прийнято називати “могутнім” тільки за чисельністю, а не за якістю і можливостями. 
   Але все має свій кінець. Скінчилась і “холодна війна”. СРСР спочатку втратив стратегічного ворога за океаном, а потім взагалі розпався, і Росія опинилась знову перед лицем своєї багатовікової “континентальності”. Як ми бачили своїми очима, океанська складова була демонтована зсередини, і флот скорочували до “історичної межі флотських проблем континентальної держави”, а це — до периметру російського кордону. 
   Коли вирішувалося питання скорочення стратегічних наступальних озброєнь, першими вирізали стратегічні підводні човни. Коли я був командувачем
3-ї флотилії, їх було 40, а у ВМФ, в цілому — до 64 крейсерів. А після скорочень їх залишилося шість, і то виходячи з принципу “а щоб було”. Таким чином океанську складову радянського ВМФ скоротили першою!
   Для американців ракетні крейсери були неприємною проблемою. Ракетні війська стратегічного призначення їх не лякали, шахти нікуди не підуть, літаки — теж не проблема, їх перехоплять. А підводний човен треба спочатку знайти в океані, а потім весь похід за ним стежити. Але такі великі можливості морських стратегічних ядерних сил з 1996 р. стали для Росії перетворюватися на символ світового стандарту “великої держави” — не більше.
   — Як все це вплинуло на стан Чорноморського флоту, який був поділений у 1997 році?
   — Стан флоту, який довелося ділити, був наслідком політики перебудови. У 1986 році, коли КПРС очолив Михайло Горбачов, одним із положень його політики “перебудови” була теза, що армія зруйнувала економіку країни. Тож, перше, що він зробив, — це на 15 — 18% скоротив фінансування Збройних Сил.  Це рішення вдарило по утриманню озброєння та військової техніки в боєздатному стані, тому припинився ремонт кораблів. 
   У 1986 році Головний штаб ВМФ мусив вивести із Середземного моря флотилію, підтримувати технічний стан якої стало неможливо. Та й вороги в нас там “закінчилися”. Біля севастопольських причалів зібрався весь флот з Чорного і Середземного морів, а грошей на його утримання не було. Головком фінансував  (і то не повністю) тільки стратегічні сили і атомні підводні човни, які забезпечували їхню бойову стійкість. 
   У перші роки перебудови стратегічні ядерні сили продовжували “гратися у війну” з НАТО і США, в цей же час кремлівські політики активно роззброювалися. На той час я був командувачем флотилії морських стратегічних ядерних сил і не міг зрозуміти, що відбувається “зверху”. Все стало зрозуміло, коли “посадкою літака Руста на Червону площу” Горбачов зламав хребет військовій опозиції у складі Соколова, Колдунова і багатьох генералів. 
   Після цього гроші урізали ще раз, і флот перестав служити, а почав виживати. Технічні ресурси флоту доперебудовних часів швидко вичерпалися, і він зайнявся “самопоїданням”. Наприклад, є п’ять кораблів — нехай це есмінці. В одного підірваний котел або дизель, тобто для його 

 Материал источника

Немає коментарів: