«Майдан був переворотом купки пасіонаріїв / божевільних / проплачених…» казали вони. Ага, пасіонаріїв.
Ми зараз бачимо, що відбувається, коли на протест виходить купка небайдужих. Хай навіть мотивованих, порядних, хоробрих. Готових кидатися з кулаками на омон і поліцію.
Звичайно, ми порівнюємо з Києвом. Ми відчуваємо кожен удар кийком на своїй спині. Ми дивимося на нічний Мінськ у вогнях і бачимо себе.
І ми пам’ятаємо, що вуличні протести вилилися у Майдан після того, як у столиці вийшов мільйон. Після того, як ти зустрів мільйон людей в одному місці, твій фокус бачення зміщується назавжди.
І ще ми пам’ятаємо, що Майдан був жовто-синім. Із хорошим, ґрунтовним вкрапленням червоно-чорного. І кришталево чистим розумінням у кожного, хто прийшов, що червоно-чорний – це прапор війни.
З лідерами питання таке, неоднозначне. Так, у нас був за спиною досвід «лідерського» протесту. У 2004-му ми приходили заради Ющенка, ми стояли за Ющенка і покладали надії на Ющенка. Через десять років ми прийшли, в основному, за себе.
Так, була сцена, на якій нон стоп говорили різні люди. Була формальна розбивка на «сотні», були «коменданти» безпосередньо на Майдані, якась координація по збору і розподілу допомоги. Але я не можу сказати, що лідери Майдану були національними лідерами з президентським рейтингом.
Було одночасно відчуття і мурашника, і айсберга, коли ти розумієш, що за кожним присутнім стоїть як мінімум десяток співчуваючих, готових допомогти фізично, морально чи фінансово.
І ще одне. Що якби Майдан чотирнадцятого втопили у крові? Якби Янукович таки дотиснув, розстріляв, роздушив танками, змив кров і кістки у каналізацію? Я впевнена, що кожен із нас задавався цим питанням.
Для себе я відповідала, що буде війна терору до останнього. Мішенню стане поліція, судді, силовики, чиновники, близьке і далеке оточення Януковича. Щодня гримітимуть вибухи і знаходитимуть повішених та закатованих. І що ніхто з них не почуватиметься у безпеці; настануть темні часи, у підсумку яких ми усі загинемо, скоріше за все. Але альтернативою був «тайожний союз», а значить, для нас не існувало альтернативи.
Ми зараз глибоко співчуваємо білорусам. Ми розуміємо, з якого дна вони починають шлях нагору, і що на цьому дні у них немає червоно-чорного прапора, на який можна опертися.
Ми знаємо, що наші клоуни зараз пильно вивчають білоруський досвід. І що одному зеленому недомірку здається, що він теж так зможе: відключити Інтернет, нагнати беркутів, проявити твердість, так би мовити, і українці поскандують «завтра!» і розійдуться.
Він же так і не зрозумів, що таке був Майдан.
Немає коментарів:
Дописати коментар