Людина про яку фактично ніхто ніколи не згадує

 

Людина про яку фактично ніхто ніколи не згадує. Совкодрочери, бо його постать не вписується в іконописний образ Леоніда Бикова, середньостатистичні українці ж відкинули Бикова батька як совкове минуле і теж поховали. На жаль. Із заповіту Леоніда Бикова: «Найголовніше. Моя біль, моя совість, моя вина - Лесь. Допоможіть йому повірити в людей. На нього навалилося стільки, що вистачило б цього горя на цілий народ ... Це моя вина, що я відбивав його від «свого хліба». Олесь не був простим хлопцем. Він був складним. Однак те, що сталося з ним, перебор навіть для складної людини. Він мріяв служити в десантних військах. Батько підтримав сина. Та незабаром побитий Олесь Биков прямо з військової частини потрапив у психіатричну клініку. Його тримали під замком, а потім комісували зі страшним діагнозом – шизофренія. Це був вирок – в радянському союзі зняти цей діагноз було не можливо. «Система» не помилялася. Саме на це й розраховували військові в яких стався конфлікт з Леонідом Биковим. Якщо коротко, то керівництво частини дізнавшись хто в них служить, забажало зустрічі з «славним льотчіком». Биков привіз картину, однак бухать з командуванням відмовився. В результаті почалася травля Олеся. Під час однієї з «бесід» один з офіцерів сказав, що «всі режисери багатії, а їхні дружини в і повії». Далі бійка, дзвінок куди треба і все. Роботу з довідкою про шизофренію знайти було неможливо. Батько намагався допомогти, однак попри обіцянки і навіть звернення до Щербицького, нічого не вдалося. Коли Леонід загинув, Лесь залишився зовсім беззахисним. Невеличкі неофіційні підробітки і навіть тимчасова робота на півночі на сейнері, не могли прогодувати сім’ю: система чітко реагувала на довідку. Лесь робить кілька спроб втекти з совка. Спочатку на півночі, однак невдало. "Потім був потяг до Львова, стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер уже на австрійському кордоні... Коли мене запитали, чи знаю я початкову англійську, відповів: "Не знаю нічого "початкового". Тільки "божевільні", тюрми і спецприймальники...» пише Лесь вже в еміграції в Канаді, звідки його також як «дурачка» хотів повернути назад совок. Лише в еміграції страшний діагноз нарешті зняли. Пізніше до Канади переїхала і дружина з дітьми. Отак «Ати-бати...» вийшли. Тож коли побачите пост з фоткою Бикова і підписом «яку страну просралі...» тицьніть їм цей текст. ПС. За 4 місяці до загибелі Бикову виповнилося 50 років, але він навідріз відмовився святкувати ювілей у Союзі кінематографістів і на студії ім. Довженка. Сказав, йому не потрібна генеральна репетиція власного похорону, і поїхав із Києва. А наступного дня отримав листівку в похоронній рамці з побажанням довгих років життя.