У партизанському загоні у Донбасі за Україну воює четверо…мільйонерів із Майдану
Він пройшов Майдан від першого і до останнього дня. Свою партизанщину пояснює буденно: “Я вже своє пожив. Трішки розбираюся у війні, оскільки колишній офіцер. Тому моє місце там. Не студентів, яких у 18 років можуть мобілізувати до армії без досвіду і підготовки, а моє і таких, як я.
У нього є син. Призовного віку. І саме цей факт спонукає його робити все, щоб ця війна завершилася якомога раніше.
Що таке ваш загін? Розкажіть про нього.
Всі командири і керівники АТО чудово розуміють, що вони обмежені рамками законодавства, певних статутів і наказів. Накази ці не завжди правильні. А партизанському загону, який не перебуває ні у кого на службі, окрім як у народу і своєї совісті, який не виконує нічиїх наказів, окрім як свого командира, і на який не можна ніяк вплинути державним структурам, під силу виконання дуже цікавих, дуже правильних й іноді дуже зухвалих завдань. У ті місця, куди солдатів не пускають, – ми спокійно ходимо і ведемо там бойові дії.
Як розуміти: “накази не завжди правильні”?
Координація між частинами Міноборони відсутня. Будь-яка інформація, яка надходить у штаб, має бути оперативно оброблена. Такого немає на даний момент. Оперативний штаб ніби і є, проте оперативних дій ми не бачимо.
Дивишся іноді вже при під’їзді до блокпоста і стає зрозуміло: його обладнано “під злив”, назвемо це так. Його розташування таке, що виключені будь-які інженерні споруди, що дозволяють бійцям тримати оборону. Командування відокремлене. На території цього блокпоста перебуває чотири різних підрозділи, які між собою не мають координації. Відповідно, про якусь чітку, правильну бойову взаємодію під час відбиття атак або в наступальних діях не може бути і мови. У кожного підрозділу лише кілька рацій. Уточню, приблизно на сто бійців дві або три рації. І всі вони налаштовані на різні хвилі. При цьому, виходячи з тих умов, в яких вони там існують, взаємодія підрозділів здійснювалася за допомогою “пейджер-джана”. Тобто, посилався солдат, чомусь тільки Нацгвардії, який під кулями біг в інший окоп або до іншого підрозділу, або до бронетехніки, стукав по броні і просив стріляти в тому або іншому напрямі. Розумієте, на який ризик наражалися молоді хлопці і строковики Внутрішніх військ?
Наприклад, кілька днів тому (розмова відбулася на початку червня – ред.) до одного з блокпостів під’їхала колона з понад 40 вантажівок, як з’ясувалося потім, кадировських найманців. Ми повідомили в ту ж мить у штаб, але на цю інформацію ніхто належним чином не відреагував. У відповідь нам сказали, що вам на допомогу вислали три БТР. Вони досі так і не доїхали. Виникає питання: чи не зливається підрозділ? Уточню, що це підрозділ з патріотів, які кинули всі свої справи, сім’ї, роботу і зголосилися їхати в зону АТО! Тобто, насильно, як “срочників” ВВ, їх ніхто не слав. Навіщо так багато людей, найбільш патріотично налаштованих – а при такому підході патріотизм може перерости в радикалізм щодо цих командирів або ж влади в цілому – послали на передову, де постійно йде вогневий контакт, прямо під кулі? У розрахунку, що раптом не виживуть?
Йдемо далі. Повний бардак у відданні і виконання наказів. На сьогоднішній момент Нацгвардія – це цивільні люди, які прийшли за контрактом від трьох місяців до трьох років і потім повернуться в цивільне життя. Здебільшого вони навіть в армії до цього не служили. Вони не знають, що таке військова дисципліна і виконання наказів. Через це виникають деякі проблеми під час бою. Хоч і командири іноді віддають дурні накази. Приклад: на одному з блокпостів під час бою командир взводу, що записав себе під час вступу до Нацгвардії старшим лейтенантом, – а як з’ясувалося він не має навіть військової освіти, – наказав солдатам перебігати з одного укриття в інше, хоча цього ніяк не можна робити. Люди побігли, і загинув військовослужбовець. Зараз проти цього командира, нібито, порушили кримінальну справу, але він втік і перебуває в розшуку.
Куди втік – відомо?
За нашою інформацією, він перебуває в Криму. Ці всі хиби можна довго перераховувати. З хорошого потрібно відзначити одне: люди, попри погані умови перебування, відсутність відповідного озброєння і захисту, переносять всі складнощі і воюють. Такий, не побоюся цього слова, великий дух українського народу. Такого я не бачив у Росії. Я колишній офіцер російської армії і армії СРСР…
Чекайте, російської, я правильно почув?
Цілком вірно. Так от, я бачив людей багатьох національностей, але українці унікальні. Такого духу, я його називаю козацький, я не зустрічав ніде. Патріотизм українця на неймовірно високому рівні. І мені не хотілося б, що вони гинули через дурні накази.
Тому я й вирішив створити партизанський загін. Мета – звільнити Україну від загарбників. У підрозділі перебувають добровольці, в основній своїй масі – офіцери запасу, старшини або рядові, що мають бойовий досвід або достатньо велику вислугу років. Люди, які уміють поводитися зі зброєю, розуміють команди з півслова і з напівпогляду. Багато з них розвідники, десантники, інженери, сапери, мотострільці.
Я так розумію, що ваші партизани до початку військових дій вели звичайне цивільне життя, правильно?
Не повірите! У мене в загоні як мінімум чотири бійці – це українські гривневі мільйонери. Не олігархи, звісно, але люди дуже забезпечені.
Та годі… Чотири мільйонери партизанять на передовій?
Очевидно! Вони члени загону. Самі себе озброїли, і це чудово. Нас ніхто окрім себе самих або волонтерів не озброїть. Або ж бізнесменів, які розуміють, що якщо так і далі триватиме – ця кадировська чума, – вони можуть позбутися своїх бізнесів. Я скажу більше: ці самі люди стояли на Майдані.