. Після першого мінського договорняку інформаційним простором стабільно поширюється інформація про те, що до мінських угод існує таємний пакт Порошенка-Путіна, де закріплені певні додаткові умови стабілізації ситуації на Сході України. Поштовхом до появи такої інформації стала заява Держсекретаря США Джона Керрі в Парижі, після перемовин із російським міністром зовнішніх справ Лавровим. У заяві Керрі йшла мова про те, що для імплементації пунктів мінських домовленостей «додатково президентами обумовлені деякі терміни здійснення тих чи інших дій». Сама заява була зроблена ще минулої осені, але на неї до сих пір часто посилаються політики та експерти у своїх висновках та твердженнях. Спробуємо розібратися, чи може такий договорняк існувати насправді, або ми маємо справу із черговим інформаційним вкидом. Слова Джона Керрі - це відповідь на питання журналіста, дана 14 жовтня 2014 року після Мінська-1
. На перший погляд, досить невинні слова. Так, президенти приватно між собою узгодили певні кінцеві терміни, але сам факт, що така заява Держсекретаря прозвучала, не можна залишити поза увагою. Чи міг він не наголошувати на тому, що насправді існує не одна, а дві мінські угоди? Так, звичайно, міг, знаючи, що кожне його слово препаруватиметься під мікроскопом і матиме свій резонанс. Міг, але висловив саме таке твердження, яке вже більше, ніж півроку, не втрачає актуальності. Хто, власне, є адресатом цих слів? В першу чергу, їх можна вважати попередженням для тих сил в Україні, котрі виступають проти будь-яких домовленостей з агресором, крім домовленості про його капітуляцію. Ймовірно, на той момент Штати були не задоволені своєю роллю у врегулюванні ситуації в Україні і зіграли за власним сценарієм. Але, бачачи останні зусилля Вікторії Нуланд по проштовхуванню в українському Парламенті змін до Конституції, які дають можливість узаконити «особливий статус» Луганської та Донецької областей, можна говорити про те, що точка зору Сполучених Штатів на способи вирішення українського конфлікту дещо змінилася. Під час своєї розмови із журналістами 15 та 16 липня цього року пані Вікторія неодноразово наполягала на виконанні Україною своїх «зобов’язань із децентралізації та особливого статусу», взятих у Мінську. В той же час заступниця Керрі технічно уникає прямої відповіді на питання, чи стала така безкомпромісна позиція Америки з приводу «особливого статусу» поступкою Росії за вирішення іранського питання, а потім повністю змінює тему розмови, коли у неї цікавляться, які конкретно важелі впливу були нею застосовані для досягнення позитивного результату голосування змін до Конституції. Слід також звернути увагу на офіційні заяви міністра зовнішніх справ Росії, Лаврова, який 12 травня, 23червня та 30-го червня говорить про те, що Україна повинна дотримуватися мінських угод. 23 червня він також озвучує твердження, що існують певні сили, які заважають урегулюванню ситуації «по-мінськи». Тепер звернемо увагу на інший факт: мінські домовленості – що Мінськ-1, що Мінськ-2 – не є виконаними. Ні в частині обміну полоненими, ні в частині відведення озброєння, ні в частині відновлення контролю за державним кордоном тощо. Від самого початку сторонами були озвучені нереальні терміни звільнення заручників та відведення важкого озброєння. Введення до процесу урегулювання «надбудов» у вигляді робочих груп з чотирьох напрямів урегулювання та координаційного центру із врегулювання припинення вогню, також в реальності не має нічого спільного із бажанням досягнути консенсусу. Кожна додаткова штучна інституція лише збільшує бюрократизацію та ускладнює комунікаційний процес. Як результат: під час обстрілів наші Збройні Сили не мають права вести вогонь у відповідь, не пройшовши складну процедуру отримання дозволу. Якщо від самого початку було зрозуміло, що мінські домовленості неможливо виконати, то дотримання яких таких угод постійно вимагають від України росіяни, європейці та США? Скоріше за все, зовсім не тих, про які нам сповістили з владних трибун. Навіть після епохального протягування через Парламент зрадницьких за своєю антиукраїнською суттю змін до Конституції, упакованих у обгортку євроінтеграції, ми не спостерігаємо жодного рівнозначного зворотного кроку від Росії. Скоріше, навпаки, апетити загарбників ростуть, як на дріжджах, і вони постійно про це заявляють. Оскільки ми не бачимо жодних суттєвих, і навіть символічних поступок від агресора, це означає, що реальні його вимоги, озвучені та прийняті під час таємних перемовин і зустрічей, ще не виконані. Що це за вимоги? Зі свого боку українська влада вже, фактично, відмовилася від проведення бойових дій, від використання важкого озброєння, гальмує реформування Збройних Сил, почала конституційний процес, який дозволяє із часом надати окупованим територіям будь-якого правового статусу; чисто символічно підіймає на світовому рівні питання повернення Криму, навіть не почала вводити економічні санкції проти держави-агресора, спускає на гальмах всі прогресивні реформи, плекає корупцію та із усіх сил намагається відродити стару кланово-олігархічно-кримінальну систему. Влада активно займається пропагандою міфу, що лише «мінські домовленості» можуть повернути нам мир і починає безпрецедентну у світі кампанію зі знищення людей, котрі прагнуть захистити свою Батьківщину. Це робить українська влада, але не український народ. Саме необхідність приборкати народ України і є, по суті, об’єктом всіх таємних домовленостей між Путіним, Порошенком, європейцями та американцями. Саме український народ, квінтесенцією волі і прагнень якого стали добровольчий та волонтерський рухи, є єдиною силою, котра може не допустити зради державних інтересів, втрати суверенітету та територій.
источник