Народний кредитор
Кінна розвідка УПА
Фундаментом бойової активності й живучості українського повстанського руху служила господарська система, базована на самоорганізації та самозабезпеченні. «Тут треба було все здобути: зброю, мундир, продовольство…» – зазначає колишній учасник УПА з Калущини Іван Якимчук. Без неї, як і без соціальної підтримки, в принципі не можливе було тривале існування організованої партизанської формації.
«Найблагодатнішим» для становлення повстанських загонів та розбудови запілля (тобто підконтрольних їм територій) був період німецької окупації, коли існувала більша свобода в побутовому й економічному плані. На нижчому рівні продовольчим і господарським забезпеченням українських повстанських загонів опікувалися станичні (свого роду підпільні старости по селах), які наглядали за заготівлею й резервуванням харчів, одягу, обмундирування, зброї, медикаментів, предметів побуту, і таємно доправляли їх до повстанських становищ.
Найбільш розвинуті господарські структури УПА існували на Волині (впродовж другої половини 1943 – першої половини 1944 року), на Закерзонні (у 1944–1947-му) та в Карпатах (від 1944-го й подекуди до 1947–1949-го). Після приходу радянської влади та репресій НКВД-МГБ на основній території, охопленій повстанським рухом, було ліквідовано розбудовану в період нацистської окупації систему постачання з мережею станичних у селах і господарськими складами. Це завдало серйозного удару по економічному компоненту українського самостійницького руху і спричинило зміну тактики останнього. Відбувся перехід до дій меншими відділами УПА, а водночас – перебудова системи господарки.
Головним кредитором інсургентів було місцеве населення, яке активно підтримувало український національно-визвольний рух, вбачаючи в УПА захисника від насильства окупантів і пов’язуючи з нею реалізацію своїх мрій про відродження незалежної Української держави.
Здебільшого люди добровільно допомагали повстанцям їжею, одягом, взуттям, медикаментами, прихистком тощо. «Хлопцям із лісу» зазвичай суворо заборонялося щось вимагати від селян під час квартирування. «Підходили господарчі до дядька і кажуть, що от так і так, треба допомогти. Тоді чоловік п’ять збиралось і давало кабанчика для УПА. Це було абсолютно добровільно, тоді ніхто силою в УПА не брав. Нам люди все давали. Бо кожен знав, що як буде Україна, то люди матимуть усе», – розповідає колишній повстанець із Волині Володимир Доманський. «Давали все, і смажене, й печене, й тістечка, і хліб і т. ін. А дівчата плели рукавички, шкарпетки, хустинки з написами «Від Галі», «Дорогим повстанцям», «Дорогим друзям», «Борцям за Україну»», – пригадував Петро Касінчук із Тернопільщини.
Хоча документи підтверджують видачу командирами та співробітниками господарських відділів загонів УПА спеціальних списків («запотребувань»), у яких чітко фіксували рівень матеріальних запитів «хлопців із лісу», що накладало певні зобов’язання на селян. Однак для переважної частини українського населення забезпечення «своїх» було приємнішим тягарем, ніж постачання окупантів. Тим більше що в загонах воювали місцеві юнаки. Часом рідні безпосередньо приходили в ліс, щоб принести харчі для повстанців. Та з наближенням ворога такого роду контакти ставали вкрай небезпечними і їх суворо забороняли. Під час рейдів на невідомі терени, як-от на Правобережжя, де не існувало розгалуженої мережі підпілля й господарчих, повстанці самі заходили до селян і просили їсти.
Немає коментарів:
Дописати коментар