Звернення колишнього радянського генерала, потім українського дисидента, Петра Григоренка, до українців, що воювали на боці Німеччини, 13 жовтня 1979 року:

"Люди йшли вмирати не за німецьку справу, а за свою поневолену Батьківщину... Їм свою країну хотілося визволяти з неволі. Трагедія нашого народу та, що ми довго були розірвані. Я проти німців воював, але теж не за свою справу... Мені теж можна закинути, що я за чужу справу воював. Об'єктивно так воно й є, але я вважав цю справу своєю, вважав, що німці найгірші вороги мого народу, що вони хотять його винищити, і щоби того не сталося, я ніс на вогнище своє життя... А на смерть люди йдуть лише за велике діло. Перш за все за Батьківщину. За неї вони боролись, за неї клали життя. І через те, що я боровся по другім боці, можна сказати проти Вас, іду до Вас, як до своїх. Я теж своїй Батьківщині бажав, і тепер бажаю добра, самостійності, свободи так, як і ви бажали й бажаєте сьогодні". 

 Цит. за Боляновським, "Українські формування в Збройних силах Німеччини", с. 530.