4-го травня 1945-го року, вже після завершеня в Європі бойових дій, в мальовниче тірольське містечко Лієнц на конях і підводах увійшо близько 25-ти тисяч чоловіків, жінок, дітей і старців. Це були переважно донські, кубанські і терські казаки; ветерани Білого руху, які в 20-х роках опинились в еміграції, а під час ДСВ виступили на боці Німеччини, а також їхні сім'ї. Новоприбулі розбили табір на березі мальовничої ріки Драу і до кінця місяця очікували на вирішення своєї подальшої долі, розраховуючи на те, що Західні союзники не видадуть їх більшовикам, а вивезуть в свої табори для полонених.
31-го травня британці запросили групу офіцерів в селише неподалік Лієнцу, ніби то, для переговорів. Їх заарештували і відправили в совєцьку зону окупації, Коли до ночі в табір ніхто з офіцерів не повернувся, решта зрозуміла, що це кінець. Наступного дня британські війська прийшли вже за всіма іншими. В таборі розпочалась паніка. Жінки падали на коліна благаючи не видавати їх більшовикам. Хтось намагався тікати, хтось стрибав з мосту в ріку Драу і топився в її водах або ж розбивався об каміння. Із тих людей, які були передані Радянськй армії практично ніхто не вижив. Над ними не було суду, радянська влада боялась бунту на Кубані, тому не залишила жодного свідка. Мало того, рядових солдатів, які брали участь в розстрілах також розстріляли – це тактика ще із 20-тих років, коли розстрільні загони протягом кількох тижнів розстрілювали людей цілими селами, після чого їх, як свідків, також розстрілювали. Врятуватись змогла лиш невелика кількість дітей, чиї матері змогли передати їх місцевим австрійцям.На фото.картина художника Віктора Королькова — трагедія видачі козаків і їхніх родин московитам в Лієнці 1-го червня 1945-го року.
Немає коментарів:
Дописати коментар