середа, жовтня 27, 2021

Цар Московии

Мішель Іщенко  

Перед вашими очима, справжне обличчя московита, який вкрав нашу історію, ідентичність, свободу, на довгих 300 років. Саме ця істота, вперше зазіхнула знищити і асимілювати цілу націю. Культовий пам'ятник Петру I на коні, французського скульптора Етьєна Фальконе, оспіваний А.С. Пушкіним в поемі «Мідний вершник», або чуттевий живописний портрет "Петро І Величний" Карела де Моора, та все що ви бачили, - навмисно створений фейк царя московитів, який у вересні 1721 року, прийняв титул - Перший Імператор Всеросійський.

ГРАНДІОЗНА ФАЛЬСИФІКАЦІЯ 

Вперше призначити себе спадкоємцем Київської Русі спробував московит, цар Іван III, в 1460 - 70 роках, посилаючи листи до Риму, підписуючи їх, як князь Білої Русі. Пізніше, цар Василь III, (1505 - 1533 роки правління), з метою впорядкування своїх прагнень, шукаючи привід легальної окупації Гетьманської України, почав піднімати питання про возз'єднання Русі з (фіно-угрською) мокшано-татрською Ордою. Дивно сприймався той факт самими московитами, що спостерігали, як Василь III, «розгулює по палатах царських в чалмі, з ятаганом на боці астраханського халата» ... Минає 200 років, пульсуючи жагою підкреслити свою кревність до європейської сім'ї народів, вже «петровська» Московія намагається провести ребрендінг своєї назви на грецьку транскрипцію Русі - Ρωσία (Росія). Карл Маркс, у «Викритті дипломатичної історії XVIII ст.» писав: Московська історія пришита до історії Русі білими нитками ! Петро I, що ненавидів все своє татаро-московське оточення, був рішуче налаштований, зробити з забитого ординського князівства з імперськими амбіціями, європейську державу з величною історією. Як це було: Цар, Петро І Романов, послідовно проводив політику обмеження автономії Лівобережної і Слобідської України, зменшуючи козацькі вольності і статут свобод. Після смерті Івана Скоропадського, козакам було заборонено самим обирати власного Гетьмана. У 1709 році, наказує скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2 тис. до 161, найкращим науково-просвітницьким діячам звелів перебратися з Києва до Москви. У 1711-12 рр. за наказом Петра І відбулося насильницьке переселення (згін) населення з Правобережної України на Лівобережну (у Дике поле), та повна ліквідація правобережних козацьких полків. За різними оцінками було переселено до 200 тис. осіб, це майже все населення краю. 1720 – указ царя Московiï про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг. «Ті, старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було, щоб правопис і наголоси точно повторювали московські». ВЕЛИКА КРОВ УКРАЇНЦІВ. Цар здійснював багаторічну боротьбу за вихід Московії до Азовського та Чорного морів, тож, йому заважало саме існування Гетьманської України. В цей час, метою Івана Мазепи, гетьмана Війська Запорозького, було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя (Січі), Слобожанщини й Ханської України (Ганщини) в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, Після невдалої підтримки Мазепою, шведського короля Карла XII, Петро І наказав знищити гетьманську столицю — Батурин. Генералом Олександром Меншиковим, було замордовано до 20 тисяч місцевих жителів. Під час цих подій, північна Орда вирізала всіх мешканців міста, незалежно від віку і статі, не виключаючи дітей та жінок з немовлятами. «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістріях шабель», з такими назвами виходили провідні газети Франції — «Gazette de France», «Paris Gazette», «Lettres Historique». «Страшний цар, жадібний до крові в Україні. Всі мешканці Батурина вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів», «Меншиков показує жахи московського варварства. Люди в ньому [Батурині] вирубані, церкви зруйновані, будинки розграбовані і спалені». Шведський історик Андерс Фріксель, автор «Історії життя Карла XII», писав: московити розп'яли трупи козаків на плотах і пустили їх по річці Сейм (приток Десни), щоб населення побачило долю Батурина. Австрійський посол Отто Плеєр в листі з Глухова, повідомляв у Відень: «Меншиков вирізав всіх, хто знаходився в Батурині, підпалив і зрівняв із землею місто, захопивши все майно, зброю і 80 гармат». Також були спалені, (переважно з мешканцями): Маячка, Нехворощ, Келеберда, Старий Кодак, Новий Кодак, Старі Санжари і Нові Санжари. Населення вбивали разом з жінками та дітьми. Міста після розорення були вщент спалені й зруйновані, включно із церквами, та монастирами. Прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи страчено іншим чином. Для залякування населення трупи невинно вбитих містян сплавляли на плотах по Дніпру. Щотижня, протягом січня–червня 1709 року, гинули в бойових сутичках до 300 запорожців, козаків. Якщо скласти вбитих повсталих і кількість загиблих козаків в Полтавській битві, то вийде, що гетьмана І. Мазепу підтримало своїм життям, та активною бойовою участю до 40 000 українців. 12.11.1708 року за наказом російського царя, на Івана Мазепу накладена Анафема. Анафема була здійснена Російською православною церквою в Троїцькій церкві (нині не існує) м. Глухові на Сумщині. За відомостями Лизогубівського літопису, напередодні приїзду ієрархів РПЦ були проведені показові страти місцевих українських церковнослужителів і монахів, голови яких були вивішені в Глухові на площі. Десятки тисяч українських козаків і селян, засланих на будівництво фортець, каналів , загинули від непосильної праці, хвороб і голоду. 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами козаків. «Вікно в Європу» — місто Санкт-Петербург зводилося на кістках тисяч українців. СИФІЛІС. Ця потвора померла близько 6-ї ранку 8 лютого 1725 року. За версією посла Франції при російському дворі де Кампредона на основі інформації лікаря-італійця, який стверджував, що затримка сечовипускання пов'язана з «погано вилікуваним сифілісом». Її, зокрема, підтримував радянський вчений М. Покровський: через розпусний спосіб життя помер від ускладнень, які спричинила задавнена ця венерична хвороба, яку з 1696 по 1707 рік лікували препаратами ртуті. Таке лікування саме по собі було малоефективним та вкрай токсичним. За версією Франсуа Вільбоа, який добре знав царя, той ймовірно хворів на гонорею, якою заразився від генеральші Чернишової десь 1721 року. Сильний біль при сечовипусканні, який згадують наближені до царя люди, є характерним для цієї хвороби.

#ПізнайУкраїну Читайте оновлення на моїй сторінці Мішель Іщенко.

 

Немає коментарів: