🍁 Прилітаю під ранок у Вашингтон (десь двадцята година за місцевим часом). Поки вистояв чергу до паспортного контролю, почав піджимати час на літак до Орландо - кінцевого пункта подорожі.
Майже біжу по шаленим за довжиною коридорам аеропорту імені Даллеса. Піднімаюсь по черговому ескалатору і раптом бачу величезний український прапор на огородженні і за ним приблизно 30людей у вишиванках та костюмах - нарядні, усміхнені, красиві. Не знаю, хто це - мабуть, когось зустрічали - але точно не мене.)
Побачивши таку картину, я практично на автоматі: "Слава Україні!" Вони всі у відповідь голосно та піднесено (таке враження, що багато днів тренувались): "Героям слава!" Всі навкруги оторопіли, не можуть зрозуміти, що відбувається. Якийсь полісмен до мене: "Вот кантрі?" У мене одразу груди розправляються: " Юкрейн!" Питає: "Ви всі там такі дружні?" Авжеж, кажу, всі!
Шкода, не було вже часу зупинитись та поспілкуватись. А хвилин за десять, коли вже був біля свого гейту, пожалів, що не сфоткався з ними. У якості компенсації зробив селфі перед посадкою (див. нижче). Потім всю дорогу до дому був піднесений настрій і внутрішня гордість за те, що я Українець.
Наразі вже обіймаю своїх онуків - Лінетт та Річарда. І найближчі дні буду займатись виключно цим. Так що пробачайте мені за те, що повернусь до вас тільки наступного тижня. Потім піде все так, як раніше. Слава Україні!
До речі, якщо хтось з вашингтонців мене читає, напишіть, кого ви все ж таки зустрічали?)
Немає коментарів:
Дописати коментар