· “Щоб хоч один міністер загинув разом зі своїми вояками в обороні ідеї самостійності України”.... Друзі, у цей день рівно 100 років тому пішов з життя видатний організатор українських військово-морських сил; міністр морських, внутрішніх справ і фінансів; учасник підготовки проекту Конституції УНР; один з лідерів партії соціалістів-самостійників; начальник дивізії морської піхоти; герой Другого Зимового походу; старший лейтенант, який відмовився від звання контр-адмірала.
І все це про одну особу – Михайла Івановича Білінського. Людину, яку практично не знають в Україні. Народився на Черкащині. Після закінчення Полтавської гімназії продовжив навчання в Лазарєвському інституті східних мов. Став справжнім поліглотом, опанувавши арабською, вірменською, перською, турецькою, татарською, грузинською мовами. Після інституту Михайло Білінський потрапив юнкером на Балтійський флот.Наприкінці 1911 року підпоручик Адміралтейства Михайло Білінський вийшов у відставку і влаштувався чиновником міністерства фінансів. Через початок Першої світової Білінського знову призвали на службу, до 2-го Балтійського флотського екіпажу. За час війни він отримав чин поручика з перейменуванням у мічмани, ордени Святого Станіслава 3-го ступеня і Святої Анни 3-го ступеня. Але із розгортанням революції демобілізувався з російського флоту і переїхав до України, де одразу ж активно долучився до розбудови українських військово-морських сил. З 1917 року належав до Української партії Соціалістів-самостійників. Став одним з організаторів українського морського міністерства. Білінський від самого початку виявив себе як фахівець справи і рішучий прихильник незалежності України. Переїхавши до Києва, вступив до лав новоствореної Української партії соціалістів-самостійників, був обраний до її центрального комітету. Але минув рік, перш ніж він очолив морське відомство держави. За Гетьманату Павла Скоропадського, влітку-восени 1918 року, Михайло Білінський в складі української делегації брав участь у мирних переговорах із більшовицькою Росією, які відбувалися в будинку, де раніше засідала Українська Центральна Рада. Коли ж Гетьманат було повалено і до влади прийшла Директорія, Білінський – на той час старший лейтенант – увійшов до Ради Народних Міністрів УНР як міністр морських справ. Це сталося 24 грудня 1918 року. На міністерській посаді Михайло Білінський докладав зусиль для збереження цінних кадрів військово-морських офіцерів. Під його керівництвом відомство розробило цілу низку важливих законів – про флот, про морське міністерство, про гардемаринську школу, про організацію військово-морських сил на чорноморському узбережжі. Кораблі, які будувалися в Миколаєві, за наказом Білінського від 25 січня 1919 року отримали українські назви: лінкор “Соборна Україна” (колишній “Імператор Микола І”), легкі крейсери “Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний” (колишній “Адмірал Істомін”), “Гетьман Богдан Хмельницький” (колишній “Адмірал Нахімов”), “Гетьман Петро Дорошенко” (колишній “Адмірал Лазарєв”), “Тарас Шевченко” (колишній “Адмірал Корнілов”), плавбаза підтримки підводних човнів “Дніпро” (колишній “Ельборус”). Однак унаслідок бойових дій Українська Народна Республіка виявилася відрізаною від моря і позбавленою військово-морського флоту. Із 22 квітня 1919 року він був звільнений за власним проханням і зосередився на формуванні дивізії морської піхоти УНР, головною силою якої став 1-й Гуцульський полк. На чолі дивізії кілька місяців брав участь у боях проти більшовицьких і білогвардійських військ. Із 18 жовтня 1920 року Михайло Білінський служив радником міністерства народного господарства УНР, а у 1921-му – вже в умовах інтернування – певний час знову керував міністерством внутрішніх справ, тимчасово виконував обов’язки міністра фінансів. Більшовицьке керівництво знало про Білінського через його активну діяльність на користь незалежності України. 20 січня 1921 року чекісти підготували у Харкові “Обвинувальний висновок у справі членів уряду УНР”. Стосовно Білінського пропонувалося “как врагу народа – применить высшую меру наказания, но ввиду того, что он не арестован – объявить Михаила Ивановича Белинского вне закона”. Безперечно, Білінський знав, що в разі більшовицького полону порятунку не буде. Попри все, у листопаді 1921 року вирушив у Другий Зимовий похід – останню, майже безнадійну спробу повалити більшовицький режим в Україні і вибороти незалежність УНР. Увійшов до штабу повстанчих військ генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Своє рішення мотивував такими словами: “Щоб хоч один міністер загинув разом зі своїми вояками в обороні ідеї самостійності України”. 12 листопада в бою за переправу через річку Тетерів на Коростишівщині Михайло Білінський був поранений, але бою не покинув. Та вже 17 листопада настала трагічна розв’язка Другого Зимового походу – бій проти кінноти Григорія Котовського поблизу села Малі Міньки (сучасний Народицький район Житомирської області). Українські повстанці зазнали поразки. Михайло Білінський до останнього відбивався від ворогів і застрелився, не бажаючи здаватись у полон.ФС
Немає коментарів:
Дописати коментар