ДОРОГА В УКРАЇНУ, АБО ЧАС ВЕЛИКИХ ЗМІН

А КРАЇНА КОТИЛАСЯ У ПРІРВУ

    Редакція “МД” має унікальну нагоду представити читачам книгу командувача ВМС України (1993 — 1996 рр.), одного з найвідоміших аналітиків України у військово-морській сфері, безпосереднього учасника розподілу флоту у 90-ті роки. Цей ексклюзивний матеріал про нові, цікаві та досі невідомі сторінки історії флоту періоду становлення незалежної української держави.

ПЕРЕБУДОВА У ЗС: ЯКОЮ ВОНА БУЛА

    Всього на Північному флоті було близько 100 атомних підводних човнів, що складали основу ударної сили флоту. Вони входили до складу тринадцяти дивізій, з яких п’ять дивізій відносилися до морських стратегічних ядерних сил. З них три дивізії (19-та, 13-та і 31-ша) розташовувались у Гаджієво, 41-ша дивізія — у Гремисі, а 18-та дивізія — в м. Нерпича. Це угруповання було головною силою Північного флоту в “холодній війні” і становило конкретну загрозу стратегічним угрупованням НАТО і США в північно-західній Атлантиці. Тому для постійного спостереження за діяльністю сил Північного флоту НАТО постійно тримало в Баренцовому морі 3 — 4 атомних підводних човни та інші сили розвідки.
http://fleet.sebastopol.ua/morskaya_derjava/morskaja_derzhava/doroga_v_ukrajinu_abo_chas_velikih_zmin/printable/

    У веденні СРСР “холодної війни” розумного сенсу видно не було. Що стосується високої ціни за перемогу у Великій Вітчизняній війні, там все зрозуміло — для сталінського режиму саме “перемога” виявилася наріжним каменем ідеології, головним аргументом власного існування. Перемога списувала всі його гріхи: репресії серед військових; неготовність СРСР до війни; розкуркулення і голодомор на Україні; індустріалізацію з колективізацією, що підірвали економіку країни. А що стосується “холодної війни”, то тут вже інша картина, вже із самого початку було зрозуміло, що надії перемогти весь західний світ у Сталіна не було. Що ж стосується його послідовників, то вони опинилися в полоні власної ідеології, і їхнє рішення щодо продовження протистояння, по своїй суті, було повним абсурдом.
    Закінчення Великої Вітчизняної війни на умовах Ялтинських угод, як і повернення до них після смерті “батька народів”, давало можливість провести “перезавантаження” політичних платформ у відносинах США — СРСР, те, що М. Горбачов назве “перебудовою”. Але після смерті Сталіна в керівництва країни були серйозні ментальні проблеми — сталінізмом і тероризмом проти власного народу була вражена вся вища політична еліта СРСР. Їхні руки були в народній крові не менше, ніж у Сталіна, і, мабуть, тому навіть після його смерті вони не зважилися на перебудову внутрішньої і зовнішньої політики. Розвінчання культу особистості в умовах гласності і демократизації для послідовників Сталіна теж загрожувало “розвінчанням”. Тому “розвінчання культу особистості Сталіна”, що декларувалося, було просто заміною одного культу на інший. ЦК КПРС, усвідомлюючи неминучу кризу всієї системи, іншого шляху не шукав і продовжив згубне для країни протистояння із Заходом. Звідси всі післявоєнні труднощі системи і її трагічний фінал.
    В основі комуністичного “Нового заповіту” кремлівські ідеологи склали всі історичні події СРСР в ланцюг, який, на думку КПРС, надавав глибокого морального змісту збереженню створюваного ними “буття”. “Холодна війна” замикала псевдобіблейську конструкцію класової боротьби пролетаріату проти експлуатації, в центрі якої залишався Ленін і переворот 7 листопада 1917 року. Наступні за ним братовбивча громадянська війна і  Велика Вітчизняна війна, що знищила більше 30 мільйонів громадян СРСР, — вони, як би, підтверджували “звіриний образ” та інші “марксистські істини”.

А КРАЇНА КОТИЛАСЯ У ПРІРВУ

    Сєвероморськ 17 травня 1984 року. Рано-вранці, будучи начальником штабу 41-ї дивізії, я на ракетному крейсері стратегічного призначення (рпкСП) К-465, де командиром був капітан 1 рангу Єфімов В.Є., прибув до м. Окольна для керівництва перевантаженням ракет. Керівник у подібних випадках необхідний, оскільки під час перевантаження стратегічних ракет організовується взаємодія багатьох організацій флоту. Я перебував на своєму КП, з якого проглядалися зона перевантаження і весь рейд. Роботи були виконані згідно з планом, ракети були замінені, і після стиковок кришки шахт закривалися. Раптом пролунав гуркіт, і над підводним човном пролетіла невелика крилата ракета, яка вибухнула приблизно за 200 — 300 метрів за кормою підводного човна. У зоні ураження ракети нікого не виявилося. За часом вибух збігся з операцією закриття кришки останньої шахти. З крана доповіли, що на палубі плавкранів і на ілюмінаторах з’явилися “тріщини, можливо, пошкодження від вибуху. На причалі виявлена шрапнель”. Я оголосив екстрене приготування рпкСП до виходу і прибрав людей всередину ПЧ. Проблема продовжувала наростати, до ракет додалися літаючі стартовики (СПРД). Після доповіді оперативному черговому флоту (ОЧ ПФ) і командувачу 11-ї флотилії віце-адміралу О.М. Устьянцеву про подію на ракетній базі з КП флоту було отримано дозвіл на вихід рпкСП з небезпечної зони.
    Події на базах зброї і на судноремонтних заводах, де регулярно все вибухало і займалося, показують справжній стан всієї державної системи на той час. У гонці озброєнь ми були змушені будувати атомоходи, ракети і ядерну зброю до них. Коштів для створення повноцінної системи їхнього обслуговування та експлуатації у держави вже не вистачало. Тому половина надводного і підводного флоту стояла біля причалів і була нездатна від них відійти, а підводні човни, які виходили в море, іноді виявлялися погано підготовленими, що призводило до аварій і загибелі.
    Під час вибуху ракетної бази в Окольній Бог милував флот — жодна ракета цілі собі не знайшла. Що стосується КП флоту, то там “кризових менеджерів” не виявилося, чітких рішень від них ми не дочекалися. Всі рішення щодо виходу з небезпечної зони ми отримували від адмірала О.М. Устьянцева з Гремихи. Це теж показник готовності системи управління.
    Для мене головним було вивести рпкСП з небезпечної зони. Не володіючи повною обстановкою на ракетній базі, але знаючи, як там зберігаються ракети, я не виключав виникнення найнесприятливішого сюжету. Перебування в центрі цих подій рпкСП з повним стратегічним боєкомплектом рідинних ракет могло помножити наслідки цієї події. Пізніше стало відомо, що причиною всього, як завжди, був матроський недопалок.
    Після вибуху в Окольній нагрянула інспекція, перевірці піддали весь флот. Крім перевірки всіх баз зброї флоту, проводилися інспекторські стрільби та контрольні навчання оперативно-тактичних з’єднань. Результат — одинадцять двійок. Це був провал ПФ, і як підсумок — знятий командувач адмірал А.П. Михайловський.

РІДНА 41-ша ДИВІЗІЯ

    41-шу дивізію, яка складалася з дев’яти стратегічних ракетних крейсерів стратегічного призначення і двох ракетних підводних човнів (рпч), я взяв під своє командування 9 червня 1984 р. — у самий розпал “холодної війни” і безпосередньо перед інспекцією. Організація служби в з’єднанні була налагоджена. Склалася добра система підготовки кораблів до плавання, тому всі 30 років існування дивізії обійшлися без катастроф і важких пригод. Без зривів виконувалися плани бойових служб, бойових чергувань і бойової підготовки.

    Навантаження на командирів рпкСП розподілялося нерівномірно — найбільш досвідченим командирам більше довіряли, а тому й більша частина бойових служб випадала саме їм. Це призводило до того, що досвідчені командири, яким, як правило, було 40 — 45 років, швидше “виснажувалися” і за станом здоров’я йшли на берег.
    На дивізії проводилася робота з підготовки “заступницької ланки”, “обкатувалися” щойно назначені командири. Усталена практика вимагала практичної перевірки і допуску кожного командира до самостійного керування човном і вирішення завдань бойової служби на виходах у море. У штаті управління дивізії, крім начальника штабу, було ще два заступники, капітани 1 рангу Б. Попов і В. Яровенко, основним завданням яких була морська підготовка екіпажів і, відповідно, командирів кораблів.

    У 1995 році разом з М. Горбачовим прийшли “перебудова” і “гласність”, а трохи пізніше вторглася й “демократія”. Після низки похорон біля Кремлівської стіни відчувалося пожвавлення. Горбачов виглядав непогано. На зовнішньополітичному фронті він разом з Е. Шеварднадзе боровся за мир і роззброєння, нами це сприймалося нормально, тому що ядерної зброї накопичилося дуже багато. Ми перебудову розуміли так: МСЯС перебудовувати не доведеться, оскільки всі дивізії рпкСП справлялися з поставленими завданнями — несли бойові служби, бойові чергування і зміцнювали бойову готовність. Як показало життя, ми помилялися!
    19 березня 1987 р. відбувся черговий партактив за темою щодо перебудови. Проблеми по всій країні були через економіку, що буксувала, і, відповідно, на Збройних Силах вони теж позначалися. Економіка, що розвалювалася, була причиною, а те, що проявлялося у нас, ми вважали слідством і думали, що потрібно розбиратися не в нас. Моряки розуміли, що на флот летять бризки кремлівських розборок, що Горбачов від Збройних Сил чогось домагається. Дійсно, МСЯС перебували осторонь від резонансних проблем “об’єднання Німеччини”, виведення угруповань наших військ з Європи. Але ось з майбутнім скороченням СНО, зважаючи на наявність рпкСП застарілих проектів, ми теж були згодні. У пунктах базування підводних сил флоту всі причали були зайняті підводними човнами, нездатними вийти в море. За моєю оцінкою, із 100 атомоходів реально боєздатних на флоті залишалося 30 — 40, інші тільки відтягували на себе державні ресурси. На надводних кораблях обстановка була значно гіршою. А якщо такий стан справ по всіх  Збройних Силах, то значить Горбачов прав: ми були причиною розвалу країни.
    Країна ставала іншою, це позначалося і на військовій дисципліні. Характер злочинів і порушень військової дисципліни, які привносилися новим поповненням з Прибалтики, Кавказу і Середньої Азії, мали в собі національний або міжнаціональний підтекст, з яким командири не були знайомі. Ці проблеми корінням йшли в часи “добровільного входження” цих народів до складу Російської імперії і Радянського Союзу. У Москві це розуміли, але теж не знали, що в цій ситуації робити, тому всі порушення військової дисципліни списувалися на “застій”. Бажання ловити і повертати до частин матросів-втікачів у командирів ставало все менше. Нові поняття, що вторгалися в життя нашого суспільства, вимагали уважного їх вивчення. В імперії армія завжди була рекрутською, це закладено у військових статутах, нас цього навчали, і вся країна звикла до цього. Тому гласність і демократія у відносинах між начальником і підлеглим на початковому етапі не сприймалися. Бойова служба — це перебування в повній бойовій готовності до нанесення удару по противнику через шість хвилин з отриманням наказу, і цьому підпорядковано все. Тут немає місця політичній демагогії, а тільки сувора підпорядкованість. Для того, щоб вирішити найскладніші завдання бойової служби, екіпаж повинен бути не зборищем “інородців”, а єдиним добре налагодженим організмом “одновірців”. І за радянських часів це працювало. Життя і діяльність військ, у тому числі й атомних ракетоносців, були дуже строго регламентовані документами. Критикувати усталений порядок на флоті, не даючи нічого взамін, означало не “перебудовувати”, а “руйнувати”. Що стосується “демократії та гласності” в армії, то вони повсюдно призводили і призводять до публічного паплюження командного складу і прийнятих в армії законів через радіо, ТБ і ЗМІ. Така гласність тільки розхитує дисципліну і підриває авторитет армії в народі. Тому, “перебудовуючись”, ми в першу чергу прагнули зберегти існуючу організацію, яка забезпечувала виконання бойових служб і бойових чергувань. На своїй ділянці відповідальності за безпеку держави гласність дозволяла нам відстоювати інтереси боєготовності і вимагати від Москви конкретизації завдань, які ставилися, щодо перебудови.
    Але правила “партійних ігор” припускали лояльність до вищого керівництва партії. Тому, скільки б ми не критикували на партактивах “центр”, інформація, що йшла на самий верх, “відфільтровувалася” і ставала такою, якою її там хотіли бачити. Тому в житті військових підрозділів ця “політична тріскотня” нічого не змінювала.
    Ситуація стає все тривожнішою! Матроси з національних республік розбігалися по місцях призову і, що характерно — там їх чекали і відразу ставили до лав своїх військових формувань! У такій ситуації повернути втікачів до лав радянських Збройних Сил вже було неможливо. З багатьох республік офіцерам, мічманам і матросам у листах надсилали рішення урядів або наказ повернутися додому. До речі, в Україні теж було прийнято рішення про повернення за місцем призову всього призовного складу з військових частин, розташованих в інших республіках.
    Важче за всіх було політпрацівникам, бо вони ще не знали, куди їх втягнув М. Горбачов. Партійні пленуми, з’їзди і конференції в Москві проходили регулярно, ось тільки до людей доводити вже було нічого, система політичної підготовки була зруйнована. Як політвідділи, так і політпрацівники в частинах повільно, але впевнено свої позиції серед моряків втрачали. Нічого виразного з приводу “перебудови” від них особовий склад так і не почув. Це були заручники ситуації, які не знали і не розуміли, що відбувається. Головне політуправління РА і ВМФ було ближче до Кремля, і, ймовірно, всі знали, але, виховані в дусі “одобрямс”, замість адекватного реагування на те, що відбувається, вони бомбили війська “застійними явищами”.
    Проблема укомплектованості вже у 1988 — 1989 рр. набувала загрозливих масштабів. Всі екіпажі підводних човнів виявилися розукомплектованими. Продовжувати виконання плану бойових служб без порушення головного закону підводної служби стало неможливо. А цей “головний закон” вимагав від нас: на бойову службу екіпажі повинні виходити повністю укомплектованими, сплаваними, відпрацювавши у повному складі всі завдання бойової підготовки. Я звертався до командувача флоту і головкома з проханням призупинити виконання бойових служб, поки не стабілізується ситуація з комплектуванням. Однак ГШ ВМФ приймав рішення з точністю “до навпаки”. І в море стали виходити екіпажі, зібрані з усіх кораблів дивізії, а це був прямий шлях до тяжких подій в морі. Все, що ми могли зробити в цих умовах, — це посилити тиск на особовий склад всіх категорій у розпачливій спробі зміцнити підводний флот, що розвалювався.

    Виниклу в 1985 році “перебудову” у Збройних Силах кожен воєначальник розумів з позиції своєї персональної відповідальності за боєготовність підлеглих сил. Наростаючі проблеми з військовою дисципліною полягали не в організації служби військ, а виключно в неможливості командирів на своєму рівні взяти під контроль ситуацію в країні. Вожді не хотіли визнати, що “дім, який руйнують зсередини, — не вистоїть” а в нашому випадку руйнувався “Союз нерушимий”. Командири, вивчаючи настрої контингенту, який надходив, вже розуміли, що цих людей до війська привели під конвоєм, і вони принесуть  більше небезпеки, ніж користі. Нестатутні відносини, знущання над особистістю почали проникати і на підводні човни. Це ускладнювало життя екіпажів, завдавало шкоди моральному стану особового складу і вирішенню завдань бойової служби та бойового чергування. Наказ міністра оборони СРСР “Про невідкладні заходи щодо викорінення нестатутних взаємин” виконувався, але ефект наступав тільки у тих, хто “руку з курка не знімав”. На 24-й дивізії мала місце НП, коли, заступивши на вахту зі зброєю, молодий матрос спустився у відсік і перестріляв своїх кривдників. Для екіпажів підводних човнів, де у всіх — одна доля, до перебудови таких явищ не було і бути не могло.

    До середини 1987 року міжнаціональні конфлікти з республік вкоренилися в основному в берегових частинах флоту й серед військових будівельників. Все зводилося до відомої істини: армія — це зріз суспільства. Сплив назовні справжній стан “комуністичного братства народів”. Національна єдність радянського народу тріщала по швах, і ми це відчули дуже конкретно. Різке падіння дисципліни в державі та суспільстві, як у дзеркалі, відбивалося в армії.
    Часті виходи в море практично з усіма екіпажами сприяли посиленню контролю за положенням справ. У морі умови для вивчення обстановки є ідеальними, можна поспілкуватися з кожним членом екіпажу. Вивчення обстановки показувало, що міжнаціональні відносини в середовищі військовослужбовців строкової служби ставали складними, а місцями й вибухонебезпечними. За радянських часів ми не вивчали міжнаціональних конфліктів, їх на підводному флоті просто не було. Але зараз ми зрозуміли, що міжнаціональні проблеми мали іноді багатовікову історію, не були переможені і нікуди не зникли. Могутня ідеологічна машина КПРС і тотальний контроль з боку КДБ загнали міжнаціональні проблеми в глибину! Витоки вад, що спливли,  імперії, що розвалювалася, вимагали їхнього вивчення, аналізу й створення системи їхнього подолання. Але нічого не робилося, і Збройні Сили, як і держава, стрімко котилися до розвалу!

ПІДВОДНИЙ ФЛОТ НА “ХОЛОДНІЙ ВІЙНІ”

    На московських парадах Збройні Сили демонстрували силу радянської зброї. Але про високий рівень гучності і слабку гідроакустику радянських атомоходів знали тільки підводники, їхні начальники, ну й супротивник. Радянському народу цього знати було не слід.

    Проблеми з технічним станом наростали. Причиною були збої у відносинах з підприємствами ВПК. Без допомоги підприємств екіпажі рпкСП технічну готовність кораблів забезпечити не могли (так була побудована система). Але за технічну підтримку підприємствам потрібно було платити! А міністерству платити стало нічим, оскільки бюджет було вже скорочено на 14%, тому більша частина представників промисловості була відкликана.Пробуксовка системи авторського нагляду і гарантійного обслуговування озброєння рпкСП — це пряма загроза життю корабля та екіпажу. Аварії з ракетною зброєю на флоті мали місце і раніше, а в роки перебудови кількість НП почала зростати. Це могло перетворити атомоходи з надійних захисників на серйозну загрозу для країни.
    6 жовтня 1986 р. ПФ втратив у Бермудському трикутнику рпкСП К-219. Проблеми із системами ракетного комплексу, по одній з шахт, виникли ще в базі до виходу в море. Але, маючи приховану несправність, корабель на бойову службу вийшов. У ході плавання процеси в шахті продовжували розвиватися, що призвело до вибуху ракети, в результаті корабель, втративши чотирьох людей, затонув у сумнозвісному Бермудському трикутнику.
    Підводний човен “Комсомолець” теж вийшов у море з несправною системою роздачі кисню у відсіки і 7 квітня 1986 року від виниклої сильної пожежі теж загинув!
    На флот перестали надходити нові акумуляторні батареї, тому Технічне управління флоту почало безмірно й безрозсудно продовжувати їхній технічний ресурс. І надзвичайна подія не змусила на себе чекати: човен типу “Барс”, що вийшов на бойову службу, дійшов тільки до кордону “Нордкап-Ведмежий”, де його акумуляторна батарея і вибухнула. Всім дуже пощастило, ніхто не загинув, ПЧ своїм ходом повернувся в базу. Це тільки частина прикладів від проблем, що наростали,  із забезпеченням технічної готовності АПЧ.
    Хочеться звернути увагу на парадокс життя флоту в ті роки. М. Горбачов і Е. Шеварднадзе роз’їжджали світом як миротворці, вели роботу зі скорочення СНО, але Генеральний штаб не послаблював ядерної напруги. Логіка була незрозумілою, адже в Генеральному штабі краще за всіх знали про розвиток важкої кризи в країні. Через розвал системи техобслуговування їхні плани ставали непосильними для флоту. Це призводило до надзвичайних подій, у тому числі до загибелі кораблів і людей.
    Сенс послабити протистояння в океані, безумовно, був. Надводні кораблі у своїй абсолютній більшості були несправними. Що стосується підводних сил, то слабкі сторони наших атомоходів давали можливість імовірному супротивнику, що мав меншу шумність і кращу, ніж у нас, гідроакустику, починаючи з виходу рпкСП з бази, встановлювати контакт і потай стежити протягом всього походу, перебуваючи в готовності до знищення. Ми на рпкСП були готові, з отриманням наказу, негайно завдати ракетно-ядерного удару по території супротивника, але успішність цього удару не залежала тільки від нас. Противник, що стежив за рпкСП, мав завдання не допустити старту ракет! Тому він теж був готовий з отриманням наказу від свого командування, а в загрозливий період — з виявленням передстартової підготовки ракет, негайно провести пуск торпед по нашому рпкСП. Великою проблемою для нас була непаритетність цієї ситуації: він нас чує, а ми його присутність припускаємо. Тому в ймовірні позиції його перебування ми планували пускати торпеди до початку передстартової підготовки ракет, щоб не дати йому навести свої торпеди на наш ПЧ. Ось це і була “холодна війна під водою”.
    Грубі порушення в технічній політиці в СРСР призвели до того, що величезна потужність ядерного боєкомплекту рпкСП, який на окремих човнах досягав 200 ядерних бойових блоків, у загрозливий період могла бути знищена однією торпедою. Протичовнові сили флоту були поганими помічниками, зі своїм завданням щодо прикриття баз флоту і районів бойового патрулювання рпкСП від протичовнових сил НАТО вони не справлялися. Мали місце вражаючі випадки, коли наші рпкСП стикалися з ПЧ США в Баренцовому морі прямо біля входу в головну базу флоту.
    Крім того, через погану систему технічного обслуговування флоту коефіцієнт оперативного використання рпкСП не перевищував 25%, а це означає, що 75% атомоходів постійно перебували в небоєготовому стані або на міжпоходовому обслуговуванні, відновлюючи свою готовність до виходу. Флот США, маючи 39 пларб (у нас — 62 рпкСП), тримав у морі на бойовій службі у два рази більше човнів, ніж ми.

БОРОТЬБА ЗА ВИЖИВАННЯ

    Ударні підводні човни НАТО безперервно “паслися” біля наших баз і в полігонах бойової підготовки ПФ у готовності до застосування торпед і крилатих ракет, а тому становили найбільшу загрозу у разі збройного конфлікту. У разі війни сили флоту, включаючи і рпкСП, могли стати легкою здобиччю. Тому штаб дивізії розробляв тактичні прийоми, спрямовані на зниження шкоди морських стратегічних ядерних сил, під час раптового удару по базах. Техніка підводних човнів мала великий запас для її модернізації, який можна і потрібно було використовувати. З 1981-го по 1984 р. офіцерами штабу дивізії була розроблена і впроваджена система бойового чергування рпкСП у готовності до пуску ракет від причалу. Це дало можливість рпкСП, що знаходилися в базі, в разі раптового початку війни бути готовими застосувати свій боєкомплект у “зустрічному ударі” прямо від причалу. А в 1987 р. було освоєно використання рпкСП з мілководних районів, а також з грунту.

    Причина проблем флоту в тому, що радянський ВПК створював те, що у нього виходило. Акцент був зроблений на ядерну зброю та засоби її доставки. Під контролем Л. Берії з ядерною зброєю виходило, з ракетами — теж, але з одним нюансом: човнові балістичні ракети були рідинними, а тому самі становили загрозу для життя човнів. Це підтвердила загибель рпкСП К-219 6 жовтня 1986 року.
    До засобів доставки ЯБП належали й самі рпкСП, про їхні проблеми з шумністю і слабкою акустикою я знайомив вище. Ефективність ПЧО НАТО знижувала успішність рішення завдань МСЯС, тому Москва вела політику компенсації браку якості кількістю. Як сказав М. Хрущов: “Ми ракети клепаємо, як пиріжки печемо”. Потрібно додати, що не тільки ракети клепали, як пиріжки, але й атомні підводні човни. До моменту розвалу СРСР у нас було побудовано близько 300 атомних човнів, щоправда, значну частину їх вже було виведено у відстій, як розумієте, через низьку якість. Більшу частину атомоходів, які перебували в бойовому складі, відразу після розвалу СРСР теж вивели у відстій для утилізації, — з тієї ж причини.
    Паритет (як рівність взаємної загрози) американці визнали тільки тоді, коли накопичилося близько 22 тисяч ядерних бойових блоків. СЯС СРСР за кількістю ЯБП забезпечували багаторазове знищення імовірного супротивника в будь-якому його наборі. За будь-якої системи ПЧО і ПРО нейтралізувати таку загрозу повністю неможливо. Навіть 10% ЯБП досягли своїх цілей — це 2200 ядерних ударів. Для нормальної цивілізованої держави неприйнятним є сам факт удару по її території навіть одним ЯБП. Адже Японії вистачило ударів по Хіросімі й Нагасакі, щоб капітулювати!

СТИЛЬ РОБОТИ ВІЙСЬКОВОЇ РАДИ ФЛОТУ І ПЕРЕБУДОВА

    Після освоєння рпкСП бойових служб під льодами Арктики застосування рпкСП з бази і з грунту відкрило нову сторінку в тактиці підводних човнів. Різко підвищувалася бойова готовність і розширювалися райони бойового застосування рпкСП.
    У червні 1987 р. рпкСП К-450 був підготовлений до випробувальної залпової стрільби з положення покладання на грунт. Покладання і фіксація човна на грунті попередньо були багаторазово відпрацьовані. Несподіванки могли виникнути тільки через вплив на корпус човна імпульсу від очікуваної ракети. Але все пройшло блискуче, ракети стартували, бойові (навчальні) блоки прибули на полігон Кура на Камчатці. Оцінка — “відмінно”. Комфлоту наказав ракетному крейсеру слідувати в головну базу флоту в губу Окольна і після швартування прибути до штабу Північного флоту на засідання військової ради ПФ.

    Натхнені великим успіхом, ми мали ілюзію, що військова рада хоче заслухати нас з приводу результатів випробувань ракетної зброї, і готувалися до доповіді. Але ніхто нічого слухати не збирався! Військова рада ПФ працювала в “перебудовному” режимі.
    Ось що виявилося. За дві години до початку засідання військової ради на КП ПФ надійшла доповідь з КП 11-ї флотилії про те, що дезертирував матрос Козлаускас. Це був зовсім свіжий факт, тому поговорити на військовій раді “перебудовникам” було про що! Про унікальну ракетну стрільбу з грунту навіть не згадали. А матросу Козлаускасу судилося стати головним героєм цього засідання. Ситуація була комічною і трагічною одночасно, матрос втік до своєї Литви: всім очевидно, що комуністичну імперію валив сам ЦК КПРС, а уламки від цієї руїни чомусь летіли в наш бік, і відповідати за все це доводилося командирам.
    Коли ми вийшли із засідання, командувач О.М. Устьянцев сказав: “Те, що ми зараз бачили, це і є “момент істини” для всього, що відбувається в нашій державі. Цим “перебудовникам” ми, як ракетники, більше не потрібні, роби висновки і не помиляйся!”.
    Пізніше командувач флоту в робочому порядку ознайомився з розробленими прийомами бойового використання рпкСП. Він зауважив, що потрібно запровадити їх на інших з’єднаннях флоту. Були дані необхідні вказівки штабу флоту. “Без фанфар і бою барабанів” крига скресла. Але за “часи руїн” коштів на освоєння цих прийомів на рпкСП інших дивізій не знайшлося. А незабаром і рпкСП теж стали непотрібними.

Володимир БЕЗКОРОВАЙНИЙ,
віце-адмірал, радник міністра оборони України

Далі буде.