Країни
наші – не просто вороги, хоча це теж є; але, і це найголовніше – це
різні країни. Ворожість може минути, а от різність – залишиться
Сьогодні говорив із мамою, вона в Росії
живе, ну ви в курсі. Ось, кажу, оскільки завтра в мене вихідний… Стій,
каже мама, чого це в тебе в понеділок вихідний? Ну як, не розумію я:
День Незалежності ж. А, каже мама. Я ж не знала.
І тут я з подивом розумію, що шокований.
Все-таки мама корінна українка, по пару разів на рік тут буває, ніяким
чином не “вата” – то як можна не знати про 24 серпня?!
І тут-таки розумію, що – а чому вона
повинна знати? Вони – інша країна, у них свої справи, в нас свої. Якби
ще в Кремлі це розуміли, взагалі пречудово було б…
І оце, із мамою говорячи, я насправді
ледь не вперше реально і гостро відчув, наскільки Україна – не Росія.
Країни наші – не просто вороги, хоча це теж є; але, і це найголовніше –
це різні країни. Ворожість може минути, а от різність – залишиться.
І це нормально. І так і має бути. Ні, ну
справді! Хто з пересічних українських громадян знає про День Росії 12
червня? От і там не знають про 24 серпня. Ну й ради бога. “Нам своє
робить”.
Зі святом, Україно! Ти живеш поки
ненабагато більше, ніж дві третини мого власного життя – але ти будеш
жити й після мене, й після моїх дітей, онуків, правнуків і
пра-пра-правнуків (які, сподіваюся, будуть). “Все буде так, як має
бути”, – сказав мені днями в інтерв’ю один доброволець. І я йому вірю.